"Чим ближче до нуля, тим більше крутих людей ти зустрічаєш", - воєнкор телеканалу "Інтер" Руслан Смєщук про роботу на фронті [ Редагувати ]

У рамках телемарафону "Єдині новини" триває інформаційна кампанія, що ознайомлює українців із роботою воєнних кореспондентів, які щодня інформують глядачів про головні події на бойових напрямках уздовж усієї лінії фронту. Серед них -воєнкор телеканалу "Інтер" Руслан Смєщук. Як працює під обстрілами, щоб зафіксувати правду про цю війну, за допомогою чого перемагає битву зі страхом та чи знаходить зв’язок між цивільним життям у дуже відносній безпеці та пеклом передової - про це Руслан розповів в ексклюзивному інтерв’ю.

Про військову журналістику

- На фронті ти ніколи не знаєш, що знімеш, і чи взагалі щось знімеш. Ти не все можеш казати, бо є такі речі, які не варто на загал розголошувати, оскільки від цього залежить життя бійців. Потрібно знати, як поводитись під час обстрілу. Треба мати навички першої медичної допомоги - коли рук не вистачає на позиції, ти будеш допомагати пораненим. А ще треба слухати військових. Вони заздалегідь кажуть, куди бігти і що робити, тож треба мати гарну фізичну форму. 

Про звичайний день воєнкора

- На фронті не буває так, що куди захотів, туди й поїхав, треба постійно домовлятись. Тому звичайний день воєнкора починається з того, що треба заздалегідь домовитися про місце зйомки з підрозділом, який може тебе прийняти. Репортер на війні - це людина, яка відволікає ресурс військових: вони за тобою стежать і охороняють, намагаючись зберегти життя. Інколи ми їм трошки заважаємо, але без цього ніяк. Інакше ми не покажемо, як, власне, живуть і воюють захисники. 

Зранку або (частіше) ввечері ми сідаємо в машину та їдемо на певну точку. Чому вночі? Тому що під прикриттям темряви дрони тебе не бачать. Це єдиний варіант дістатися безпечно до позицій. На жаль, заїзд і виїзд - це та фаза логістики, що просякнута кров’ю. Саме під час виходу чи заходу на позиції група найбільш уразлива - вона як на долоні, не прикрита укриттями, бліндажами, окопами. Після зйомки, якщо все добре, повертаємось на базу. Уже в машині я починаю передивлятися відео та переводити в текст інтерв’ю. Потім пишу сюжет, нарізаю відео, надсилаю, начитую. І сюжет іде в ефір. 

Про сюжети і все-все-все

- Коли починається "двіж" на передовій - максимально концентруюся на роботі. Взагалі працювати в ситуації обстрілу чи бою, мені здається, набагато легше, ніж на позиці, коли все спокійно, тому що відбувається дія. Якщо тобі цікаво все, що відбувається навкруги, тоді страх вимикається, ти думаєш: "Ось там мені потрібен цей фрагмент інтерв'ю, цей звук, цей постріл…" І ти працюєш, дивлячись тунельним зором чи зором оператора. Ти бачиш через об'єктив умовно, тому що я теж знімаю, ми з оператором працюємо на три камери - беремо максимум точок зйомки.

Про страхи на війні

- Людину завжди лякає десь відсотків 20 реальних небезпек, які можуть убити на війні. І 80 відсотків - це уявні жахи в голові, страхи від невідомості й недостатності інформації та досвіду. Ментальний страх - це ворог, він сковує волю, його не можна слухатись, тому що він буде контролювати і тіло, і розум. Оце легке відчуття стрьому завжди буде, і воно не завжди погане, тому що воно пришвидшує реакцію на війні. Мені здається, якщо тобі нецікаво так працювати, тобі не треба бути воєнкором.

Про людей на "нулі"

- Коли ти приїжджаєш і працюєш, то чим ближче до "нуля" або на "нулі", тим більше крутих людей ти зустрічаєш. Ти приїжджаєш на зйомку, а тобі там хлопець, який щойно відстрілявся, такий собі: хоп! - і брейк станцював. "А я, - каже, - викладач, і в мене школа брейку була в Одесі". Ну, це просто щоб показати, які люди там зустрічаються. Дуже різні!

 

Про два світи і життя мирних

- Попри всі жахіття зараз обов’язково треба щось робити або на фронті, або для фронту. Ті люди, для яких війна існує тільки у вигляді рідкісних обстрілів, а до всього іншого їм байдуже… Їхній світ ніколи не примирити з фронтовим життям. У радикальному прояві ці два світи неможливо об’єднати. Хтось наглухо закрився від війни.

Про народження дітей під час війни

- На початку повномасштабного вторгнення моя дружина була на дев'ятому місяці. Вона повинна була народжувати у березні 2022-го, та ще й із медичною допомогою. Я розумів усю небезпеку, тому 28 лютого посадив її на евакуаційний потяг. Пам’ятаю вокзал Київський, коли хвилі паніки перетворювали людей на якийсь дикий натовп, який міг би знищити сам себе. Це було страшно. Я дочекався, коли потяг стартував, а сам вирушив на роботу. Тільки коли вони за Житомир виїхали, трошки розслабився. Дитина народилася вже у Львові 4 березня.

Зараз ми живемо з дружиною нормальним подружнім життям. Цього року я вдруге став батьком - 21 січня Іра народила сина. Розумію, що вона не в захваті від моєї роботи. Коли працюю на "нулі", там щось може статися, це ризик. Але якщо є можливість працювати, то ми працюємо. 

Про мрії мирного життя

- 20 років тому я мріяв стати військовим кореспондентом. А зараз хочу зняти свої 30 сюжетів про перемогу (умовно) і займатися іншим… Може, згадаю свою першу спеціальність - кухар. Роки йдуть, я не молодішаю. Я ще навчання в італійській школі кулінарній не пройшов, і так не попрацював. А я дуже цього хочу.